Перша частина довгої статті з екслюзивними примітками автора тут: Чи буде 17-й рік знову революційним? Ч.1.
Маємо другу частину.
Варіант А: Дострокові парламентські вибори
Соціологічне дослідження Українського Інституту Майбутнього, проведене 21-28 листопада 2016 р., показало, що 23,9% українців переконані, що у 2017 році відбудуться дострокові вибори в парламент. У дострокових виборах Президента України впевнені 17,2% опитаних респондентів. При цьому в насильницьке усунення Петра Порошенка від влади вірять тільки 7,2% українців.
Цікаво, що при цьому тільки 37,7% українців вважають, що Україні потрібні дострокові вибори у Верховну Раду, а 45,4% вважають, що такі вибори не потрібні. Ще 16,9% не визначилися з позицією.
Дострокові парламентські вибори не вигідні чинному президенту Петру Порошенку та правлячій коаліції. Президент чудово розуміє, що в разі перевиборів він не отримає такої ж керованої Верховної Ради, як сьогодні. Усі соціологічні опитування показують, що в разі дострокових перевиборів парламенту в нього пройдуть 7-9 політичних партій. При цьому президент розуміє, що такий парламент, скоріше за все, буде до нього більш антагоністичним. Тому президент зволікатиме з ухваленням рішення щодо перевиборів у ВРУ настільки, наскільки це можливо.
Однак Петро Порошенко, що є на сьогодні найсильнішим гравцем української політики, починає відчувати дедалі більший тиск з боку зовнішніх і внутрішніх гравців. Рейтинги БПП і Порошенка поступово знижуються, а після того, як народний депутат-утікач і газовий олігарх Олександр Онищенко заявив про наявність записів розмов з президентом Порошенком, де нібито є факти корупції, де-факто запущений «чорний лебідь», який при умові розкрутки по своїм масштабами може зрівнятися з касетним скандалом часів Кучми 2000-2001 років. Ми не знаємо, що є в записах Олександра Онищенка, які не обов’язково будуть відразу оприлюднені та чи існують вони взагалі, але він уже заявив про те, що передав записи правоохоронним органам США. Крім того, не можна виключати, що записи були передані і російським спецслужбам, якщо врахувати, що Онищенко бував і в Москві. У будь-якому випадку, якщо Онищенко справді передав якісь записи третій стороні, то Порошенка шантажуватимуть, щоб змусити виконувати глобальні домовленості між США і Росією в межах сценарію G1, описані вище.
Але президент чудово усвідомлює, що якщо він виконуватиме Мінськ-2, то зіткнеться з жорсткою критикою з боку опонентів всередині країни, і ця ситуація може призвести до втрати керованості. При цьому він може апелювати доВашингтона і Берліна, що Мінськ-2 неможливо виконати через відсутність конфігурації в парламенті під зміни Конституції. Тоді зовнішні партнери змушуватимуть Петра Порошенка піти на дострокові перевибори парламенту, щоб провести в нову Верховну Раду коаліцію, яка візьме за себе відповідальність за Мінськ-2.
Шанси на дострокові перевибори Верховної Ради збільшують також різного роду «чорні лебеді» на кшталт трагічного інциденту в Княжичах 4 грудня, коли через помилку під час перестрілки між різними підрозділами поліції загинули п’ятеро осіб. Відразу після цього з боку опозиції залунали заклики відправити у відставкуголову МВС Арсена Авакова. Але президенту важко зробити такий крок, оскількивідставка Авакова фактично призведе до розвалу парламентської коаліції.Порошенко не зможе замінити Авакова рівноцінним гравцем з «Народного фронту». Крім того, навіть якщо б таке рішення було прийняте, то його було б украй складно провести через парламент, оскільки інші фракції і депутатські групи почали б торгуватися з приводу преференцій для себе. Якщо така кризоваситуація накладається на касетний скандал з Онищенком чи іншною подію з корупційно-скандальним сюжетом, то президент опиняється в слабкій позиції. Якщо він поступиться один раз з приводу Авакова, то буде змушений поступатися і з інших питань і, як наслідок, втратить контроль на парламентом. Що, знову ж таки, робить перспективи дострокових перевиборів Верховної Ради реальними.
Цей приклад демонструє, що в умовах, коли державна система України вкрай розбалансована, одна непередбачувана подія сприяє тому, що крихкий баланс між ключовими політичними групами впливу перекидається і боротьба за владу загострюється.
Тому в ситуації зростаючого тиску з боку зовнішніх і внутрішніх гравців, а також незадоволених мас (не скидаймо з рахунків народ), Петро Олексійович може прийти до рішення, що перевибори парламенту є меншим злом, ніж подальше затягування ситуації.
Цей варіант можливий уже навесні 2017 року. Дострокові вибори в парламент запустять вилку, яка може привести до двох результатів перевиборів у Верховну Раду. Позначимо їх як варіанти А1 і А2.
А1. Гра на пониження
Петро Порошенко, розуміючи, що йому буде важко отримати більшість у новій Верховній Раді, грає на пониження позицій усіх ключових опонентів. Як приклад можна навести ситуацію з рейтингом мера Львова Андрія Садового, який обвалили через сміттєвий скандал влітку 2016 року.
У цьому сценарії президент намагатиметься максимально знизити рейтинг Юлії Тимошенко та інших антагоністів, використовуючи партії-спойлери. За цією логікою для Петра Олексійовича, наприклад, буде вигідна поява на опозиційному полі Міхеіла Саакашвілі, який буде відкушувати сегменти протестного електорату, який міг би піти до Тимошенко та інших гравців, які намагаються мобілізувати цей сегмент під себе. При цьому немає значення, грає Саакашвілі самостійно або у змові з Порошенком.
Якщо ця стратегія спрацює, то Україна отримає кволий парламент, де буде багато дрібних фракцій. Як наслідок, ми отримаємо нестійкий уряд, який буде не здатний приймати швидкі стратегічні й тактичні рішення. У підсумку ми спостерігатимемо постійні торги, які посилюватимуть патову ситуацію.
Через 3-4 місяці для зовнішніх і внутрішніх гравців буде очевидно, що система не працює, і в другій половині 2017 року ми приходимо до нового витка політичної кризи, де вже постане питання не тільки з приводу недієздатності парламенту, але і з приводу «токсичності» президента. Ця ситуація нагадуватиме події в Україні 1993-1994 років. Далі виникне чергова розвилка:
1. Проводити дострокові вибори у Верховну Раду та (або) президента на початку 2018 року.
2. Спроба силового перевороту з того чи іншого боку. Наприклад, президент може ввести воєнний стан, використовуючи як привід ескалацію на сході. Детальніше – далі у варіантах С1 і С2.
3. Сформуються умови для укладання нового суспільного договору через пакт між елітами, як це сталося в Тунісі 2013 року. У цьому випадку будуть оголошеніКонституційні збори (Конституційний конвент), створено технічний уряд на перехідний період.
А2. Парламент і уряд проти президента
В результаті дострокових перевиборів у Верховну Раду формується антипрезидентська більшість, яка формує власний уряд. Тут ми побачимо повторення ситуації 2007 року, коли Юлія Тимошенко очолила уряд. У цьому випадку існує ймовірність, що уряд може очолити вона ж. Правда, навряд чи ця коаліція буде дуже стійкою, оскільки сумнівно, що дві політичні сили могли б набрати понад 20% голосів. Якщо це якимось дивом станеться, то прем’єр і уряд почуватимуться більш упевнено. Якщо ні, то їм буде важко проводити свої рішення. Оскільки Тимошенко, або іншій фігурі, доведеться залучати більш дрібних партнерів з усіма наслідками для стійкості, що випливають з такої конструкції.
Припустимо, якщо Тимошенко очолить уряд, то вона напевно спробує реалізувати Мінськ-2, оскільки їй буде необхідна зовнішня підтримка. Однак вона відразу ж зіткнеться з позицією президента, який гратиме на тому, що Україна не повинна цього робити на умовах, запропонованих Заходом і Росією. І це тільки одне з ключових питань.
Тому можна впевнено сказати, що у варіанті А2 ми побачимо жорсткий конфлікт президента з КМУ і ВРУ. Як наслідок, ми побачимо падіння залишків рейтингу президента, як це сталося з Ющенком у 2007-2009 рр. Патова ситуація призведе до такої ж розвилки, як і у варіанті А1.
Варіант В. Масові протести
Як показали дані соціологічного опитування Українського Інституту Майбутнього21-28 листопада 2016 року, у країні збільшується соціальна напруга, що загрожує соціальним вибухом. Так, 39,2% українців вважають, що в Україні існує висока частка ймовірності, що в країні відбудеться соціальний вибух. Ще 29,1%респондентів, опитаних нашим Інститутом, сказали, що бачать низьку ймовірність такого сценарію. 21,0% респондентів впевнені, що такий варіант подій в Україні сьогодні неможливий, а ще 10,1% вагаються.
Варто відзначити, що відбулося істотне збільшення кількості тих, хто вважає, що в Україні існує висока ймовірність соціального вибуху, якщо порівняти результати травневого опитування Українського Інституту Майбутнього з листопадовим опитуванням 2016 року.
Так, наприкінці травня 2016 року тільки 22,4% респондентів бачили велику загрозу соціального вибуху, а 41,5% були впевнені, що вона має низьку ймовірність. 30%були впевнені, що загрози соціального вибуху в Україні немає, а тих, хто вагається, було тільки 5,9%.
Таким чином, кількість українців, які бачать загрозу соціального вибуху в країні збільшилася майже удвічі, або на 17%.
Таким чином, передумови для соціальних протестів реально існують.
Цей варіант може здійснитися у випадку, якщо:
1. Порошенко не дасть ходу достроковим перевиборам у Верховну Раду в умовах загострення внутрішньополітичної ситуації і посилення зовнішнього тиску в межах глобальних сценаріїв G1 або G2.
2. Внаслідок патової ситуації у варіантах А1-А2, коли президент блокуватиме дії опозиції, що набирає вагу, або антагоністичної парламентської коаліції.
В межах такого сценарію передбачається повторення ситуації зими 2013-2014 року, коли вуличні протести на Майдані привели до повалення президента Віктора Януковича.
Хоча на третю річницю Майдану владі вдалося успішно локалізувати протести, які намагалися запустити Юлія Тимошенко, партія Рабиновича-Мураєва «За життя» та інші політичні сили, чиї інтереси ситуативно збігаються, передумови для вуличних протестів в Україні не зникли.
А з урахуванням «чорних лебедів» (нещасні випадки, корупційні скандали, підривна діяльність з боку Росії), які ми описували вище, ймовірність того, що мотивовані гравці на кшталт «Батьківщини», «Опозиційного блоку» тощо спробують каналізувати соціальну незадоволеність, різко збільшується.
Алгоритм дій у межах такого сценарію має приблизно такий вигляд.
Після якогось Події (вбивство публічної особи, факт брутального насильства по відношенню до невинних, корупційний скандал, інфраструктурний колапс, поразка на сході в разі загострення ситуації в межах глобальних сценаріїв G2 іG3) починаються вуличні протести, які переходять у фазу жорсткого протистояння з МВС і СБУ. Якщо ситуація не перейде відразу в силовий варіант С1-С2, який ми розглянемо далі, то далі президент втрачає владу через те, що учасники протесту захоплюють столицю, а у Верховній Раді відбувається переформатування парламентської більшості, яке вибирає новий уряд і позбавляє президента контролю над силовим блоком. Це буде можливо у випадку, якщо чинний президент залишить Україну, або буде арештований, або піде у відставку під тиском зовнішніх гравців. Останній варіант буде повторенням ситуації, що мала місце в Україні 2004 року під час першого Майдану, коли Леонід Кучма відмовився від подальшої боротьби за владу під тиском Заходу, отримавши гарантії недоторканності для себе і своєї сім’ї. Інший приклад – відхід Бориса Єльцина 31 грудня 1999 року під тиском оточення через проблеми зі здоров’ям.
Після цього призначаються президентські вибори, які проходять під великим впливом з боку зовнішніх гравців – США, Росії, Європи (насамперед Німеччини). Їх втручання може різко загострити ситуацію в контексті президентських виборів на тлі глобальних сценаріїв G2 і G3. Зростання напруги може привести ситуацію до варіантів С1 і С2, тобто спроби силового перевороту на тлі нової хвилі соціальних протестів або ескалації на сході України.
З іншого боку, якщо вони досягнуть консенсусу щодо геополітичного статусу України в сценарії G1, то можуть підтримати консолідовану фігуру.
Ключове питання в цій ситуації – на яку фігуру зроблять ставку зовнішні гравці і внутрішня еліта.
На перший погляд, хороші шанси має Юлія Тимошенко, яку напевно підтримаютьРосія і Німеччина за непротивлення США. Однак Тимошенко викликає величезні побоювання в українських еліт, які не з чуток знають неприборканий характер Юлії Володимирівни. Її фігура може виплисти у форматі великої елітної змови, наприклад, у тій формі, яку БЮТ і Партія регіонів намагалися реалізувати навесні-влітку 2009 року, коли домовилися про широку коаліцію і розподілили зони впливу на 25 років уперед. У такій схемі прем’єром-міністром міг би стати Сергій Льовочкін або Сергій Тарута (як більш компромісний варіант), а Тимошенко могла б претендувати на пост президента. Або навпаки.
Проблема Тимошенко, крім значних побоювань з боку еліти, у її (і решти ключових українських політиків) низькій легітимності в очах народу. Наприклад, наше опитування 21-28 листопада показує, що сьогодні її підтримують лише 8,4%українців, тоді як Порошенко – 9,4%, тобто вони знаходяться на плюс-мінус одному рівні.
Якщо брати відсоток від тих респондентів, що б прийшли на вибори, то Тимошенко і Порошенко набрали близько 15-17%. При цьому не визначилися з відповіддю21,7% респондентів, а 34,2% респондентів заявили, що не взяли б участі в президентських виборах!
Ще один цікавий момент з листопадового опитування УІМ: 84,9% українців не вірять, що Тимошенко живе на депутатську зарплату, як вона вказала у своїй е-декларації. Тому подолання недовіри з боку мас і еліт може стати «Ахіллесовою п’ятою» Юлії Володимирівни.
Однак, якщо українські стейкхолдери навіть під натиском зовнішніх гравців не зможуть досягти консенсусу щодо Тимошенко і схеми виходу з кризи, зав’язаної на неї, може бути реалізована ставка на іншу фігуру.
Цю фігуру, умовно кажучи, можна назвати NoName, тобто на сьогодні вона невідома широкій більшості і вискочить, немов чортеня з табакерки. Вона повинна буде мати харизму і потенціал отримання високої легітимності на виборах за негласної підтримки еліт і зовнішніх гравців або частини еліт і частини зовнішніх гравців. Якщо дивитися на новітню історію, то таку схему розіграв Леонід Кучма, який з маловідомого директора «Південмашу» перетворився на фігуру першого порядку в 1992-1993 роках. На наш погляд, це варіант буде найбільш логічний в цій ситуації, причому і з точки зору зовнішніх гравцій і з точки зору внутрішніх.
Нарешті, третьою альтернативою на дострокових президентських виборах у варіанті B може бути відома фігура, що виступає компромісним варіантом в умовах нестійкого балансу сил. Це варіант Юрія Єханурова на посаді прем’єра у 2005-2006 роках. При такому варіанті президент не матиме підтримки в парламенті, а отже сильно залежатиме від розстановки сил у ньому. Однак це не означає, що президентське крісло обов’язково дістанеться слабкій фігурі, оскільки, здобувши реальні повноваження, новий президент може виявити амбіції. Як говорив політолог Дмитро Видрін, президентська посада – це боксерська рукавичка, яку може розтягнути рука того, хто її надягає.
За цією логікою, хто б не опинився в президентському кріслі, він спробує провести перевибори в парламент (на чому напевно будуть наполягати зовнішні гравці для того, щоб довести до кінця угоду по Україні в межах сценарію G1), як це зробив Петро Порошенко восени 2014 року. При цьому сильний президент, можливо, ще спробує провести на парламентських перевиборах референдум щодо нової Конституції України. При цьому, якщо до того моменту відносини між основними гравцями залишатимуться в межах сценарію G1, то порядок змін Конституції України буде прописаний згідно з домовленостями, досягнутими між США, Росією і Європою.
Таким чином, цей варіант іде в тісному зв’язку зі сценаріями G1 (Миротворець) або G2 (Прагматичний).
Варіант С. Силовий переворот.
Сьогодні багато хто в Україні говорить, що в повітрі носиться відчуття того, що державний порядок може бути знесений насильницьким шляхом і в країні буде встановлена диктатура. Радикалізація настроїв мас призводить до запиту на авторитарні дії.
Наше соціологічне дослідження 21-28 листопада 2016 року показало, що запит на диктатуру справді існує, але більшість українців, як і раніше, дотримуються думки, що Україна повинна розвиватися як демократична держава.
Зокрема, тільки 17,9% українців вважають, що велика частина населення підтримала б силовий переворот, а ще 22,6%, що такий варіант підтримала б половина населення. 36,5% респондентів вважають, що силовий переворот підтримала б меншість українців; 8,6% — ніхто б не підтримав «путчистів», ще 14,4% вагалися з відповідями.
Ці показники корелюють і з відповідями на інше питання – чи згодні ви з тим, що сьогодні Україні потрібна диктатура з жорстким лідером на чолі держави. Підтримали цю ідею 34,5%, виступили проти 48,8% респондентів, вагалися з відповіддю 16,6%.
Не менш цікаво, що українці не змінюють цієї точки зору, навіть коли їм намагаються показати, що диктатура може принести добробут. Зокрема, їм було поставлено питання про те, «чи підтримали б ви військову диктатуру, якщо вона забезпечить реальне зростання рівня життя, боротьбу з корупцією і стабільність». Ствердно відповіли тільки 32,4% українців, а негативно – 50,7%, ще 16,9% не визначилися.
Такі результати можуть викликати обережний оптимізм, незважаючи на те, що більше третини українців підтримують варіант встановлення диктатури в Україні, більшість усе ж підтримує демократичний шлях розвитку країни.
Однак якщо ми подивимося на ситуацію в динаміці, то побачимо тривожні тенденції. У травневому опитуванні Українського Інституту Майбутнього кількість респондентів, які вважали, що більшість українців підтримає силовий переворот, була майже удвічі меншою – 9,8%. Ще 19,4% (22,6% в листопаді 2016 р.) українців були навесні впевнені, що силовий переворот підтримає половина населення, 39,1% вважали, що переворот підтримає меншість (36,5% у листопаді). Нарешті, у травні були впевнені, що ніхто не підтримає путчистів,21,5% (8,6% у листопаді). Не могли визначитися з відповіддю 10,2% в травні і14,4% у листопаді.
Таким чином, за півроку відбулося різке скорочення тих, хто був налаштований найбільш мирно, і так само різко зросла кількість українців, які сприймають силовий переворот як прийнятний форсований вихід із ситуації, що склалася. Це є ще одним доказом того, що революційна ситуація, тобто запит на кардинальне оновлення державної системи і зміни соціальних відносин нікуди не зник, а тільки пішов углиб і тліє в надрах соціуму, готовий вибухнути в будь-який момент.
Розглянемо, за яких умов в Україні може бути реалізований силовий сценарій і якими силами, а також які його перспективи у 2017 році.
Відразу обмовимося, що, на наш погляд, в Україні сьогодні немає передумов для перевороту за єгипетським сценарієм 2013 року або перевороту в Чилі 1973 року. Для цього необхідна наявність армії як інституту, який відтворює сам себе через кастовість. Ця умова в Україні на сьогодні відсутня. Українська армія суб’єктивізується, тобто військові починають усвідомлювати свою особливу місію і роль у функціонуванні держави, але цей процес потребуватиме ще, як мінімум, кількох років. При цьому ВСУ мають один з найвищих рівнів довіри з боку українців. Як показало листопадове опитування Українського Інституту Майбутнього українській армії довіряють 39,9% респондентів, «настільки довіряють, наскільки ні» – 35,1%. Не довіряють ВСУ – 20,1%. Для порівняння,Президенту України довіряють лише 9,7% українців, не довіряють – 56,7%.Верховній Раді не довіряють 66,6%, довіряють лише 5,2%. Кабінету Міністрів України не довіряють – 58,1%, довіряють – 6,6%.
Однак армія залишається під політичними контролем з боку Президента України,і сьогодні немає підстав говорити про те, що він може його втратити. Петро Порошенко має безпосередній контакт з командирами багатьох армійських бригад. Насамперед найбільш боєздатних, що дозволяє підтримувати їхню лояльність. При цьому не секрет, що на передовій є певна втома від занадто тривалого конфлікту на Донбасі і скепсис щодо центральної влади, але наявність бойових зіткнень з ЛДНР і російською армією – той фактор, який утримує ВСУ у фокусі конфлікту із зовнішнім ворогом.
Добровольчі батальйони як можливий фактор силової дестабілізації значною мірою нівельовані за допомогою їх включення до складу ЗСУ або Нацгвардії. Тому сьогодні вони перебувають на значно більшому рівні підконтрольності, ніж це було 2014 року. Такі харизматичні командири добробатів, як екс-командир «Правого сектора» Дмитро Ярош та командир полку «Азов» Андрій Білецький чітко дали зрозуміти, що обрали політичний шлях змін держави, а не насильницький. Риторика обох вказує, що вони вважають спробу державного перевороту в поточних умовах як загрозу державній безпеці.
Звідси виникає питання – хто ж тоді має реальні можливості піти на силовий варіант керованої дестабілізації?
На наш погляд, таких суб’єктів небагато:
1. Насамперед це Президент України, який має конституційні повноваження для введення воєнного стану. Зокрема, статтею 10 Закону про воєнний стан, прийнятого ВРУ 12 травня 2015 року, передбачено, що в період воєнного стану повноваження Президента України не можуть бути припинені. Більше того, зазначений Закон визначає, що повноваження Президента в цей період не можуть бути обмежені. Зокрема, згідно з новим законом, військова й цивільна влади зможуть забороняти мирні зібрання, вводити комендантську годину, обмежувати пересування громадян і порушувати питання про заборону політичних партій. Неможливо буде відправити у відставку прем’єра разом з Кабміном, а також розігнати Верховну Раду. (16)
Це означає, що глава держави отримує реальні важелі утримання влади в разі загрози його усунення з посади. Тут слід зробити застереження, що введення Президентом воєнного стану повинна протягом двох днів схвалити Верховна Рада. Це означає, що глава держави повинен мати більшість у парламенті, яка погодиться підтримати такий радикальний захід. В іншому випадку такий крок розглядатиметься як узурпація влади, що в умовах низької легітимності інституту президента і обмеженої ресурсної бази швидко призведе до провалу.
2. На силовий переворот у сценарії керованої дестабілізації може піти гравець або коаліція гравців, здатна: а) сконцентрувати достатню кількість силовиків для взяття під контроль ключових інститутів держави в умовах низької легітимності влади; б) ресурси для утримання влади на першому етапі; с) впевнена у зовнішній підтримці.
Тепер розглянемо два можливих варіанти силового перевороту в Україні у 2017 році:
- Варіант С1: Успішний переворот
- Варіант С2: Неуспішний переворот
С1. Успішний переворот
Президент вводить військовий стан в умовах або загрози особистої втрати влади через протести, або загрози втрати керованості процесами в країні в ситуаціях, описаних у варіантах А1-А2-B. Цьому може передувати ескалація конфлікту на Донбасі, реальна або спровокована в межах сценаріїв G2-G3.
Навпаки, конкуруючий з нинішньою владою суб’єкт може спробувати взяти владу силовим шляхом.
Президент або будь-який інший суб’єкт, що піде на силовий переворот, може успішно реалізувати свої задуми, якщо відбудеться збіг кількох базових умов:
1. Ефективний контроль над силовим блоком, який виконуватиме накази. Лояльність або непротидія армії.
2. Швидке встановлення контролю над регіонами, зокрема шляхом залучення в схему регіональних еліт.
3. Швидкі посадки одіозних представників режиму Януковича або постмайданної влади.
4. Зміцнення внутрішньої легітимності з боку мас, які сприймуть покарання як акт справедливості.
5. Прийняття таких дій зовнішніми гравцями, отримання їхньої підтримки. Ключовою в цій ситуації буде позиція США. Без легітимності з боку зовнішніх гравців політичному режиму буде вкрай важко отримати допомогу, яка буде вкрай необхідна на початковому етапі. Проведення ж силового перевороту в зв’язці з Росією, по суті, переведе ситуацію в сценарій некерованої дестабілізації,оскільки перемога проросійськи орієнтованих путчистів при мовчащній згоді СШАпризведе до розколу Україну и переведе ситуацію в режим некерованої дестабілізації, який ми розглянемо далі
Успішність такого варіанту для чинного президента збільшується в разі загрози конфронтації з Росією в межах сценарію G3. У разі відсутності конфронтації чинний президент має обмежений період часу, коли можна реалізувати такий варіант, оскільки в міру падіння підтримки з боку суспільства та еліт, йому буде важче забезпечити легітимність таких дій.
Логічно, що ймовірність реалізації такого варіанту буде вищою на кінець 2017 року, коли будуть вичерпані інші формати дій у форматі А1-А2-B. Або якщо не виникне ситуація «чорного лебедя», як це було у випадку з Майданом чи знищенням російськими військами малайзійського Боїнга влітку 2014 року.
Але є один варіант, коли спроба силового перевороту має сенс вже в лютому-березні 2017 року. Цей варіант може бути прийнятний для росіян в той момент, коли Дональд Трамп офіційно тільки стане президентом США. В цей момент буде цілком логічно через інструментарій варіанту B (масові протести), які перейдуть у силові сутички спробувати швидко повалити політичний режим Петра Порошенка. При умові що це відбудеться швидко при невтручанні Вашингтона, Путін отримує можливість сразу виходити в позицію пакетних домовленностей з США, даючи тим самим Трампу розпочати своє президентство з триумфальної перемоги, тобто розрубання “гордійова вузла” Близького сходута української кризи, щоб вийти у формат “перезавантаження” 2.0.
У разі успішної реалізації цього варіанту політичний режим стає більш авторитарним, на період у кілька років має карт-бланш на більш радикальну політику (реформ чи контрреформ залежить від цілей того, хто досягне успіху).
Як приклад можна навести дії Реджепа Ердогана в Туреччині влітку цього року, який на контр-ході зумів зміцнити свої позиції після невдалого військового перевороту.
С2. Неуспішний переворот
Цей варіант, по суті, — антипод попереднього. Відповідно, чинний президент або інший суб’єкт, що здійснює спроби силового перевороту в умовах, коли у нього немає складових факторів успіху:
- Немає контролю над силовиками, як наслідок – інші гравці мають можливість опору, як наслідок – фактор часу, критично важливий на старті, швидко втрачається, як наслідок – боротьба починає затягуватися, і сценарій починає переходити в некеровану дестабілізацію.
- Услід за цим відбувається втрата контролю над регіонами, оскільки регіональні еліти починають бачити для себе загрозу в такому розвитку ситуації і починають закриватися від ризиків. Висока ймовірність, що цю ситуацію використовуватиме зацікавлена зовнішня сторона. Наприклад, та ж Росія.
- Як наслідок, відбувається швидке падіння залишків легітимності держави, вона дуже швидко колапсує.
- Зовнішньої підтримки немає, оскільки немає кого підтримувати.
- По факту, ситуація або швидко переходить у варіант B (у кращому випадку) або у сценарій некерованої дестабілізації.
Найкращою ілюстрацією цього варіанту є падіння режиму гетьмана Павла Скоропадського в Україні у листопаді-грудні 1918 року:
Як відомо, Павло Скоропадський прийшов до влади внаслідок перевороту, який був підтриманий німцями наприкінці квітня 1918 року. Скоропадський зробив ставку на помірних і велику буржуазію, намагаючись практично з нуля створити українську державу під протекторатом Німецької імперії згідно з умовами Брестського миру на початку березня 1918 року. Ставка Скоропадського на помірних і великий капітал відштовхнула від нього маси, серед яких переважали ліві настрої. Хоча гетьману вдалося досягти певних успіхів у налагодженні роботи державного апарату, як тільки впала зовнішня підтримка з боку німців після поразки в Першій світовій війні, Скоропадський залишився один на один з розлюченими масами, яких підняла на повстання Директорія на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком. Протягом місяця гетьман Скоропадський втратив владу і втік до Німеччини. Однак Директорія, яка тріумфально увійшла в Київ 14 грудня 1918 року, за трохи більше ніж місяць втратила контроль над ситуацією. Зовнішня агресії з боку більшовиків і Добровольчої армії на чолі з генерал-лейтенантом Антоном Денікіним привела до колапсу української державності в 1919 році, оскільки вона виявилася без ресурсів, внутрішньої та зовнішньої легітимності, а також без зовнішньої підтримки.
Сценарій керованої дестабілізації з тими чи іншими варіаціями, на наш погляд,є найбільш вірогідним у 2017 році. При цьому найбільш високу ймовірність мають варіанти А1-А2, а до кінця другої половини року збільшуються перспектививаріанту B з виходом на зазначені розвилки. Варіант B з переходом у варіанти С1-С2 можливий в лютому — березні 2017 р., якщо Путін спробує увійти в форсований бліцкриг — режим пакетних домовленостей з США, щоб розв’язатиодним махом ключові проблеми в рамках сценарію G1.
Загальна ймовірність сценарію керованої дестабілізації – 80%.
Сценарій №3. Некерована дестабілізація
Цей сценарій передбачає втрату контролю над процесами в країні з боку керуючого центру, що призводить до зростання впливу маргінальних, регіональних суб’єктів політичного процесу, які діють, керуючись мотивацією руйнування існуючого статус-кво. Цей сценарій також включає варіант широкомасштабної агресії ззовні, яка руйнує її стару державну організацію.
У цьому сценарії, на наш погляд, існує три можливих варіанти:
Варіант 1. Геополітичний, або зовнішня агресія.
Варіант 2. Регіональний.
Варіант 3. Повстання мас.
Варіант 1. Геополітичний, або зовнішня агресія
Цей варіант є крайнім розвитком глобального конфронтаційного сценарію G3, коли Росія починає широкомасштабну ескалацію на Донбасі з паралельними ударами в Прибалтиці або на Близькому Сході. Кремль піде на такий варіант у випадку, якщо йому не вдасться досягти домовленостей із США та Європою, а вичерпання внутрішніх ресурсів поставить перед загрозою економічного колапсу. Тоді ескалація буде формою перемикання уваги мас та еліти на зовнішні майданчики. У цьому випадку Росія буде ставити завдання швидкого обвалення України за допомогою турборежиму розкачки, поєднуючи комплекс заходів силового тиску на Донбасі з дестабілізацією ситуації всередині країни через своїх агентів впливу.
Цей варіант також може бути похідним від другого сценарію у варіанті С2, коли невдала спроба силового перевороту з боку Росії призводе до того, що заколотники не зможуть втримати контроль над усією країною і тоді де-факто розпочнеться громадянська війна з елементами зовнішньої інтервенції, як це було у Лівії в 201 році.
У цьому випадку перед Україною вимальовуються два підваріанти, які ми умовно назвемо «Польща 1939» — 3А1 і «Південна Корея 1953» — 3А2:
3А1 або «Польща 1939»: Швидкий колапс державності під зовнішніми ударами РФ. Розподіл української держави зовнішніми гравцями на сфери впливу. Росія за такого перебігу подій спробує відрізати Україну від моря, взявши під контроль південний схід і забезпечивши собі вихід на кордон з Молдовою і Румунією. Кремль навряд чи намагатиметься взяти під контроль усю Україну, йому, скоріше, буде вигідно підштовхнути європейських сусідів до розподілу України, щоб легітимізувати свої дії під вивіскою гуманітарної кризи, яка вимагає негайного втручання. Якщо Угорщина, Румунія або Польща погодяться на цю стратегію, то запуститься потужна криза всередині ЄС, оскільки актуалізуються старі історичні образи між європейськими країнами. Україна в цьому випадку може зберегтися у форматі куцого огризка з обмеженими ресурсами і населенням та відрізаного від моря. Однак, на наш погляд, такі дії будуть настільки потужним викликом для США, що Вашингтон не зможе проігнорувати такий розвиток ситуації, тому з’являються підстави для наступного підваріанта.
3А2 або «Південна Корея 1953»: Ескалація конфлікту на сході може привести до того, що Україна може втратити частину території, як це сталося з Південною Кореєю 1950 року, коли КНДР мало не перекинула Південну Корею в море. Це викликає мобілізацію української держави або під керівництвом чинного президента у форматі С1, описаному в сценарії 2, або внаслідок перевороту, який приводить більш адекватну і жорстку команду. Адміністрація Трампа надає допомогу зброєю і фінансами, як це було описано в глобальному сценарії G3, з одночасним введенням жорстких санкцій проти Росії. За якийсь час ситуація стабілізується і фіксується новий статус-кво. Україна закріплюється на орбіті Заходу, можливо, ціною втрати частини територій на сході. Однак тотальне переформатування держави в ході конфронтаційного сценарію G3 дозволяє сформувати більш адаптивну модель, яка дозволяє почати модернізацію суспільних відносин і економіки.
Варіант 2. Регіональний
Фіскальна криза в Україні створила передумови для появи напруги між центром і регіонами, що створює умови для втрати керованості при прискоренні кризових процесів.
Модель взаємодії між центром і регіонами, яка працювала досі, полягала в тому, що центр через держбюджет забезпечував потреби бюджетників на місцях. У свою чергу, регіональні еліти, які контролювали чорну корупційну економіку (контрабанда, нелегальний видобуток різної сировини (бурштин, вугілля тощо), вирубка лісу та ін.), були зобов’язані ділитися корупційною рентою з центром або його намісниками.
Сьогодні така модель починається змінюватися, оскільки центр під тим або іншим приводом відмовляється від своїх зобов’язань фінансувати потреби бюджетників внаслідок фіскальної кризи. Київ говорить, що необхідно здійснювати децентралізацію і готовий передати частину повноважень і збір податків на місця. Однак у реальності це закінчується тим, що Київ припиняє фінансування бюджетних установ, що викликає протести на місцях. Центр говорить, що це не його головний біль, оскільки він не має до цих проблем жодного відношення після старту децентралізації.
Теоретично з конфлікту центр-регіони досить легко вийти, якщо центр віддасть 60-70% податків у регіони (виводячи при цьому тіньову економіку на яв), залишивши собі базові функції: безпеку, арбітраж, стратегування, стратегічну інфраструктуру. Але це порушило базовий принцип державної моделі в Україні – перерозподіл. Той, хто перерозподіляє бюджетні потоки, визначає, кому скільки ресурсу дістанеться, а оскільки ресурси зменшуються через масу обмежувачів і заборон, то конкурентна боротьба за них загострюється. Тому центр намагається не віддавати найважливіші потоки ресурсів, а всі витрати (і відповідальність) намагається перекласти на регіони. При цьому Київ вимагає від регіональної еліти, щоб та з ним ділилася корупційною рентою.
Фактично виходить, що регіональні еліти опинилися з проблемами бюджетників і необхідністю знаходити кошти. Безперечно, це не проблема для великих міст, де вже накопичилися мільярди надлишків на казначейських рахунках. Однак для дотаційних регіонів ця проблема набуває дедалі виразнішого характеру (17).
Це створює передумови для бунту регіональних еліт у момент, коли вони побачать слабкість центральної влади. І на цих мотиваціях можуть зіграти зовнішні гравці, причому не тільки Росія. Ці тези стосуються, насамперед, таких регіонів, як Закарпаття. У зоні ризику можуть опинитися Одеська, Чернівецька, Херсонська області. Цей варіант не є базовим, але він несе ризики вибуху в момент найбільшої слабкості внаслідок поєднання інших чинників під час дестабілізації.
Варіант 3. Спонтанне повстання мас
Це варіант соціального вибуху через перенапруження, коли людям на місцях нема до кого звернутися, щоб захистити свої права. Періодично в Україні трапляються інциденти конфліктів з міліцією-поліцією, як це було у Врадіївці або Кривому Озері. Владі вдавалося локалізувати такі мікроконфлікти після величезного медійного розголосу, але якщо фіскальна криза не буде подолана, напруга збільшуватиметься. Оскільки мікроконфлікти розростатимуться, а на затикання дірок у влади може просто забракнути ресурсів. При цьому опозиційні сили будуть швидко сідати на такі теми, щоб отримати регіональну підтримку. Цей варіант теж не є базовим, але, накладаючись на варіант 3B2, може підірвати ситуацію, як підірвала гетьманат Скоропадського Директорія.
На наш погляд, ймовірність сценарію некерованою дестабілізації у 2017 році можна оцінити 5-10%, оскільки
Висновки:
1. У 2017 році кардинальна зміна зовнішньополітичної ситуації несе для України цілий букет ризиків, до яких вона в поточному стані де-факто не готова.
2. Владі доведеться вирішувати кілька ключових завдань: а) як покрити негативне сальдо платіжного балансу; б) як уникнути нав’язування кабальних умов Мінська-2 і повернення в зону впливу Росії; в) як уникнути соціального вибуху в умовах поляризації настроїв і обмежених ресурсів.
3. Укладання пакетних домовленостей між США і Росією не повинно шокувати Україну. Це різко зменшить простір для маневру, але Україні потрібно пам’ятати, що їй потрібно вигравати час. Румунія в 1917 році фактично капітулювала перед Австро-Угорщиною і Німеччиною, але зволікала з офіційною капітуляцією до останнього дня Першої світової війни. А в останній день виступила проти Німеччини і за Тріанонським мирним договором як союзник Антанти удвічі розширила свої території. Цей приклад показує, що ми не повинні впадати у відчай від кожної зміни балансів на глобальному рівні.
4. Постмайданному режиму Петра Порошенка буде вкрай складно зберегти стабільність у 2017 році, якщо не буде вирішена проблема внутрішньої легітимності або зовнішньої підтримки.
5. Сценарій керованого хаосу буде базовим у 2017 році в Україні та призведе до дострокових парламентських виборів. Виборів у Верховну Раду буде важко уникнути через тиск зовнішніх гравців і зростання «чорних лебедів» у формі корупційних скандалів і інших неприємностей, які наростають через дедалі глибше розбалансування держави.
6. Серйозна ескалація з Росією навряд чи буде можлива до кінця 2017 року, поки Кремль намагатиметься задіяти весь арсенал дипломатичних засобів з новою адміністрацією США. Але з точки зору любові Путіна до рішучих радикальних дій,Україні не слід скидувати з рахунків спробу путінського бліцкригу у лютому-березені 2017 через організацію варіанту силового перевороту під прикриттям вуличних протестів в другому внутрішньму сценарі у варіанті B.
7. Перехід ставлення Вашингтона зі сценарію «Миротворець» у сценарій «Прагматичний» збільшуватиме тиск на Україну з боку Росії. Сценарії «G1 Миротворець» і G2 «Прагматичний» будуть базовими у 2017 році.
Рекомендації:
Україна має не так багато прийнятних варіантів виходу з ситуації з мінімальними для себе втратами.
З точки зору реалізації сценарію «Миротворець» як найбільш ймовірного у 2017 році Україна повинна бути готова запропонувати свій варіант виходу з ситуації, інакше ключові гравці можуть поставити її перед фактом, як Чехословаччину в 1938 році.
Як міг би виглядати такий варіант?
Україна могла би погодитись на статус нейтральної держави з відповідними гарантіями у формі міжнародного договору з боку США, Європи і Росії.
Цей договір мав би включити наступний пакет:
- Зняття Криму з порядку денного і негласне визнання де-факто його російським. Де-юре Крим повинен бути за Україною.
- Україна готова повернути ЛДНР на умовах без Мінська-2. Або ОРДіЛО повертаються на загальних умовах, або нехай Росія сама їх забезпечує.
- Тристороння угода Україні з гарантіями безпеки від США, Європи і Росії. Надання нейтрального статусу.
- Відкриття доступу на ринок Росії та Європи після укладання домовленостей.
- Введення безвізового режиму з ЄС.
- Технічна і фінансова допомога на відновлення постраждалих територій з боку Заходу.
В принципі саме про такий варіант говорили Збігнєв Бжезинський (18) і Генрі Кіссінджер (19). Це так званий австрійський варіант, який був реалізований в 1955 році, коли СРСР та США прийшли до згоди відносно нейтралітету Австрії, як необхідної умови для досягенння парітету в умовах конфлікту інтересів великих гравців.(20)
Ключовою проблемою при реалізації такого варіанту є те, як його подати українцям з боку влади. Не зрозуміло, як ця проблема може бути вирішена без переформатування парламенту, але це загрожує зростанням впливу проросійських сил.
Інший прийнятний варіант для України прив’язаний до протилежного сценарію –G3 «Конфронтаційний», він був описаний у формі варіанту «Південна Корея 1953». Його безсумнівний мінус – величезні втрати, зокрема людські, внаслідок ескалації з Росією.
Третій варіант – туніський, тобто домовленості між ключовими гравцями і соціальними групами про нові правила гри, прийняття нової Конституції, формування технічного уряду і запуск політичної системи. Туніс пішов таким шляхом у 2013 році. Однак для цього доведеться докласти зусиль представникам міського середнього класу. Олігархи не можуть домовитися між собою. Їм потрібен арбітр, а ним зможе стати тільки той, хто зможе піднятися до усвідомлення інтересів усіх соціальних груп від пенсіонерів до олігархів. Через організацію середнього класу до позиції арбітра і нового суспільного договору – ось шлях, який має вигляд значно довшого і складнішого, але фактично є найменш витратним з погляду витрат і жертв. Цей варіант може спрацювати у зв‘язці з австрійською моделю розв‘язання конфлікту з Росією. Але проти нього працюють брак часу та волі зі сторони діючіх політичних гравців в Україні.
Таки так, є така посилка, але чомусь "
Сообщения
