А действительно, что стОит замыслиться над вопросом Сергей Грабовского в статье
"Політкоректність і укоріненість", що розмішена на сайті Тижня. Читайте перепост.
Політкоректність торжествує в сьогоднішній Україні. Куди там Європі, куди там Америці з Австралією вкупі. І що цікаво: навіть ті політичні сили, котрі зараховують себе до правих радикалів, тобто переконаних противників будь-якої імміграції до України та адептів захисту прав націотворчого етносу, мовчать. Або, якщо щось і кажуть, то недоладне чи відверто дурне.
А тим часом в Україні склалася унікальна ситуація, якої не було в жодній більш-менш цивілізованій державі за останні два століття. І ця унікальність має кілька визначальних параметрів.
Ідеться про владу. Не в сенсі її партійності, ефективності чи легітимності. А в сенсі територіальної представленості, ментальної визначеності і національної ідентичності її найвищих очільників.
Про територіальну представленість, утім, пишуть і говорять. От тільки не завжди доводять до логічного висновку. Бо ж він ятрить вуха та очі як самих можновладців, так й опозиційно-патріотичного загалу. Я не даремно писав про «цивілізовані держави». Коли один регіон, в якому зосереджена десь так 1/7 населення країни, бере у свої руки державну владу й обсаджує не тільки «верхи», а й середні та низові ланки системи управління (особливо – силові структури) «своїми», то це – псевдодемократична республіка тропічної Африки. Або диктаторський режим Близького Сходу. Це там трайбалізм плюс особиста відданість можновладній «сім’ї» є ключовими чинниками, покладеними в основу добору кадрів.
Та якби все цим тільки й обмежилося, Україна якось би впоралася із такою проблемою. Зрештою, Леонід Кучма теж спробував був обсадити всі головні посади «дніпропетровськими» кадрами (які, втім, відрізнялися від нинішніх «донецьких» незрівнянно більш високим рівнем освіченості та управлінської майстерності – хоч і ремствували на них тоді, і ремствували заслужено, але все пізнається у порівнянні). Спробував, а потім вимушено відійшов від цієї парадигми – особливо після конфлікту з Павлом Лазаренком…
Але, повторюю, з трайбалізмом-непотизмом Україна ще якось би впоралася. А от із дуже специфічною ментальністю «донецьких» та з демонстративною неукраїнськістю як головним чинником призначення на найвищі посади… З цим не впораєшся й аналогів у незалежних державах такі речі не мають. Таке у нас було тільки за часів Радянської України, коли тільки після смерті Сталіна ЦК КП(б)У – реально найвищу посаду в республіці – очолив такий-сякий, але все є українець. І треба було винести тіло Сталіна з мавзолею, щоб першим секретарем ЦК КП(б)У став персонаж із українською – хоча й лише автономістською – самосвідомістю, тобто Петро Шелест.
Іншими словами, сьогодні номінально незалежна Україна в плані ментальної визначеності і національної ідентичності її найвищих очільників фактично відкинута у сталінські часи.
Сьогодні у кадровій «кузні» - Донбасі – домінує не російська культура і російська ідентичність, як помилково вважає письменник Юрій Андрухович та його однодумці, а совєтська вперемішку з місцевою, регіонально-трайбалістською.
Національна ідентичність як така формується за ґрунті спільноти вільних (чи таких, що прагнуть бути вільними) громадян. Але ані «народ Донбасу» - це не нація, ані «совок». Загалом у своїй суміші це становить те, що знаний російський учений Лев Гумільов у своїй концепції етногенезу позначив у ряду інших етнічних систем як «химеру» (у науковця – етнічна форма і продукт контакту несумісних, некомпліментарних етносів, що належать до різних суперетнічних систем; у середовищі етнічної химери розцвітають різнорідні антисистемні ідеології, які унеможливлюють нормальний розвиток самої цієї етнічної формації та загрожують існуванню сусідніх етносів; я б до цього додав, що химера ХХ століття може бути продуктом контакту цілком компліментарних етносів, але побудованим на основі антисистемних, деструктивних ідеологем). До речі: у слові «химера» немає нічого оціночного та образливого, це просто наукове поняття, важливий концепт теорії етногенезу, яке описує реальне явище.
Звичайно, далеко не всі вихідці з Донбасу і тамтешні мешканці належать до цієї химери, яка із себе породжує деструктивні ментальні настанови та практики; проте домінуючим типом там є саме етнічна химера. Зайвим свідченням цього є така «патріотизм по-донецькому», який чи не най більше втілюється у футболі. Але що ми бачимо?
Те, що на поле зараз в основному виходять «шахтарі» з Африки чи Бразилії, куплені за чималенькі гроші. І скільки б відтак не розказували легенд стосовно піклування про талановитих хлопчаків з Макіївки чи Єнакієвого, результат ми бачимо (точніше, не бачимо) у грі. Тому регіональний патріотизм Донбасу – це справа дуже складна для розуміння і надзвичайно відмінна від європейських зразків такого патріотизму, бодай і регіонального. Найсмішніше, що навіть начебто й опозиційні донбасівські незалежні профспілкові активісти, з якими доводилося спілкуватися (а, значить, і прості жителі регіону), абсолютно не усвідомлюють, що сьогодні назва донецького клубу звучить як ядуча насмішка зі справді небуденної шахтарської професії. Одне слово – химера…
Але подібні деструктивні практики сьогодні поширюються на всю країну. Де також у цілому ряді клубів грають куплені за морем футболісти, але це, принаймні, не сприймається майже всіма вболівальниками як норма, тому на адресу власників клубів – до речі, переважно також осіб із навряд чи українською ментальністю – можна почути чимало «теплих» слів.
Ну, а тепер про відверто неполіткоректні речі.
Візьмімо список високопосадовців Української держави: президент Віктор Янукович, прем’єр Микола Азаров, cекретар РНБО Андрій Клюєв, віце-прем’єр Борис Колесников, екс-міністр внутрішніх справ, а нині прем’єр Криму Анатолій Могильов, міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник, голова СБУ Ігор Калінін, міністр оборони Дмитро Саламатін, голова Нацбанку Сергій Арбузов, голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов, його перший заступник Михайло Чечетов… Усі вони і чимало інших владних персонажів, на моє глибоке переконання, не є українцями ані за походженням, ані за самовизначенням, ані за духом – цією наче й ефемерною, але цілком дієвою субстанцією. А на додачу деякі із них – в тому числі й силовики – взагалі народилися за межами України і переїхали сюди у зрілому віці, причому до нового міністра оборони у колишнього першого заступника голови СБУ Олександра Скибінецького (до речі, також «донецький», проте з числа меншості) є дуже серйозні запитання, яке стосується громадянства цього високо посадовця. «Я б дуже хотів побачити рішення комісії з питань громадянства при президентові України стосовно надання громадянства пану Саламатіну, - заявив у розмові на Радіо «Свобода» генерал-лейтенант Скибінецький. - Щось в офіційних документах згадується тільки те, що він з 1999 року мешкає, проживає в Україні. А чи є у нього українське громадянство? Це мені зовсім не відомо… Тобто мені хотілося б з’ясувати, чи є у пана Саламатіна українське громадянство, оформлене законним шляхом?»
Але громадянство – це деталь, хоча і показова. Головне в іншому – уродженець Казахстану Саламатін з’явився в Україні тільки 1999 року. А це означає, що він у кращому разі є ландскнехтом, а не українським вояком.
А тепер, коли прихильники політкоректності без берегів уже дружно згрупувалися для атаки, нічого не залишається, як звернутися за допомогою до класиків. Бо ж без уточнення понять можна геть заплутатись у непростій проблемі – а кого ж вважати українцями і що таке українська визначеність. 1917 року свою відповідь на запитання: «Хто такі українці?» запропонував голова Центральної Ради, знаний історик і соціолог Михайло Грушевський. Прошу пробачити за розлогу цитату, але варто нагадати ці положення: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. ...Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час... Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови».
А непримиренний опонент соціаліста Грушевського, ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський дивився на проблему дещо інакше, але багато в чому погоджувався з тим. Ось як він писав за кілька років по тому: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства… Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська... Нація – це єдність духова, культурно-історична… Бути патріотом – це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети».
Отож маємо два погляди – «лівий» і «правий», в сумі – стереоскопічний. А в результаті згадана високопоставлена публіка аж ніяк не схожа на українців, хоча дехто із перерахованих персонажів навіть так-сяк вивчив українську мову. Але ж хіба належність до нації визначається мовою? Вона визначається передусім кров’ю, але не її хімічним складом, а готовністю пролити свою кров за національні інтереси.
А в цьому сенсі – взагалі, хто з віце-прем’єрів, міністрів, керівників фракцій правлячої коаліції свого часу хоч якимось боком боровся за свободу й незалежність України? Хто з них стверджував її державність, долаючи колоніальний стан? Хіба що Олександр Лавринович, який до певного часу був активним функціонером Народного Руху. Міг брати участь в подіях кінця 1980-х – початку 1990-х й міністр культури Михайло Кулиняк, який тоді вчився у Київській консерваторії, але слідів його політичної активності я не знайшов. От і все (про Ганну Стеців-Герман та її справжню роль в ті роки дозвольте промовчати). І знов-таки, доводиться констатувати, що навіть у часи Кучми з українськістю урядових персонажів було відчутно краще. Та й сам Леонід Данилович поряд із нинішніми лідерами виглядає полум’яним державником (у Горбачова – ще за СССР, очолюючи дніпропетровських ракетників, – Кучма мав репутацію «українського націоналіста», що виділяв він автобуси заводу для акцій Руху…).
Отож – маємо те, що маємо. Кількох українців у складі уряду – так, як було це у більшовиків у грудні 1917 року, коли вони створили у Харкові маріонетковий «народний секретаріат» такої собі «совєтської УНР у складі Російської Федерації». І домінування персонажів, байдужих до України або й відверто ворожих до неї. Як кажуть соціологи, не укорінених в українську дійсність (до речі, ця укоріненість заміряється соціологічними методами). Ну, а номінальне керівництво Верховної Ради у цих розкладах враховувати не варто. Адже реальні розпорядники «декоративного парламенту» (це не метафора, а усталений термін сучасної політичної науки) – зовсім не ті, хто сидить у президії, а ті, хто диригує більшістю – Єфремов та Чечетов. До речі, знов-таки маємо повернення до сталінських часів – адже саме тоді і був сконструйований цей «декоративний парламент» на ймення Верховна Рада…
А неукоріненість можновладців (про «капітанів великого бізнесу» я мовчу) має дуже відчутні практичні наслідки. «Саме їхня «свіжість», якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, - писав стосовно подібних персонажів ще десять років тому Іван Дзюба, - забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів». І не тільки про саботування сьогодні має йтися, а і про свідому антиукраїнську та русифікаційно-совєтизаційну діяльність деяких із-поміж цих персонажів, які фігурують, до речі, у випущеній торік книзі Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.».
Отож: чи будемо й далі політкоректними, чи зватимемо речі своїми іменами – і відповідно діятимемо?
"Політкоректність і укоріненість", що розмішена на сайті Тижня. Читайте перепост.
Політкоректність торжествує в сьогоднішній Україні. Куди там Європі, куди там Америці з Австралією вкупі. І що цікаво: навіть ті політичні сили, котрі зараховують себе до правих радикалів, тобто переконаних противників будь-якої імміграції до України та адептів захисту прав націотворчого етносу, мовчать. Або, якщо щось і кажуть, то недоладне чи відверто дурне.
А тим часом в Україні склалася унікальна ситуація, якої не було в жодній більш-менш цивілізованій державі за останні два століття. І ця унікальність має кілька визначальних параметрів.
Ідеться про владу. Не в сенсі її партійності, ефективності чи легітимності. А в сенсі територіальної представленості, ментальної визначеності і національної ідентичності її найвищих очільників.
Про територіальну представленість, утім, пишуть і говорять. От тільки не завжди доводять до логічного висновку. Бо ж він ятрить вуха та очі як самих можновладців, так й опозиційно-патріотичного загалу. Я не даремно писав про «цивілізовані держави». Коли один регіон, в якому зосереджена десь так 1/7 населення країни, бере у свої руки державну владу й обсаджує не тільки «верхи», а й середні та низові ланки системи управління (особливо – силові структури) «своїми», то це – псевдодемократична республіка тропічної Африки. Або диктаторський режим Близького Сходу. Це там трайбалізм плюс особиста відданість можновладній «сім’ї» є ключовими чинниками, покладеними в основу добору кадрів.
Та якби все цим тільки й обмежилося, Україна якось би впоралася із такою проблемою. Зрештою, Леонід Кучма теж спробував був обсадити всі головні посади «дніпропетровськими» кадрами (які, втім, відрізнялися від нинішніх «донецьких» незрівнянно більш високим рівнем освіченості та управлінської майстерності – хоч і ремствували на них тоді, і ремствували заслужено, але все пізнається у порівнянні). Спробував, а потім вимушено відійшов від цієї парадигми – особливо після конфлікту з Павлом Лазаренком…
Але, повторюю, з трайбалізмом-непотизмом Україна ще якось би впоралася. А от із дуже специфічною ментальністю «донецьких» та з демонстративною неукраїнськістю як головним чинником призначення на найвищі посади… З цим не впораєшся й аналогів у незалежних державах такі речі не мають. Таке у нас було тільки за часів Радянської України, коли тільки після смерті Сталіна ЦК КП(б)У – реально найвищу посаду в республіці – очолив такий-сякий, але все є українець. І треба було винести тіло Сталіна з мавзолею, щоб першим секретарем ЦК КП(б)У став персонаж із українською – хоча й лише автономістською – самосвідомістю, тобто Петро Шелест.
Іншими словами, сьогодні номінально незалежна Україна в плані ментальної визначеності і національної ідентичності її найвищих очільників фактично відкинута у сталінські часи.
Сьогодні у кадровій «кузні» - Донбасі – домінує не російська культура і російська ідентичність, як помилково вважає письменник Юрій Андрухович та його однодумці, а совєтська вперемішку з місцевою, регіонально-трайбалістською.
Національна ідентичність як така формується за ґрунті спільноти вільних (чи таких, що прагнуть бути вільними) громадян. Але ані «народ Донбасу» - це не нація, ані «совок». Загалом у своїй суміші це становить те, що знаний російський учений Лев Гумільов у своїй концепції етногенезу позначив у ряду інших етнічних систем як «химеру» (у науковця – етнічна форма і продукт контакту несумісних, некомпліментарних етносів, що належать до різних суперетнічних систем; у середовищі етнічної химери розцвітають різнорідні антисистемні ідеології, які унеможливлюють нормальний розвиток самої цієї етнічної формації та загрожують існуванню сусідніх етносів; я б до цього додав, що химера ХХ століття може бути продуктом контакту цілком компліментарних етносів, але побудованим на основі антисистемних, деструктивних ідеологем). До речі: у слові «химера» немає нічого оціночного та образливого, це просто наукове поняття, важливий концепт теорії етногенезу, яке описує реальне явище.
Звичайно, далеко не всі вихідці з Донбасу і тамтешні мешканці належать до цієї химери, яка із себе породжує деструктивні ментальні настанови та практики; проте домінуючим типом там є саме етнічна химера. Зайвим свідченням цього є така «патріотизм по-донецькому», який чи не най більше втілюється у футболі. Але що ми бачимо?
Те, що на поле зараз в основному виходять «шахтарі» з Африки чи Бразилії, куплені за чималенькі гроші. І скільки б відтак не розказували легенд стосовно піклування про талановитих хлопчаків з Макіївки чи Єнакієвого, результат ми бачимо (точніше, не бачимо) у грі. Тому регіональний патріотизм Донбасу – це справа дуже складна для розуміння і надзвичайно відмінна від європейських зразків такого патріотизму, бодай і регіонального. Найсмішніше, що навіть начебто й опозиційні донбасівські незалежні профспілкові активісти, з якими доводилося спілкуватися (а, значить, і прості жителі регіону), абсолютно не усвідомлюють, що сьогодні назва донецького клубу звучить як ядуча насмішка зі справді небуденної шахтарської професії. Одне слово – химера…
Але подібні деструктивні практики сьогодні поширюються на всю країну. Де також у цілому ряді клубів грають куплені за морем футболісти, але це, принаймні, не сприймається майже всіма вболівальниками як норма, тому на адресу власників клубів – до речі, переважно також осіб із навряд чи українською ментальністю – можна почути чимало «теплих» слів.
Ну, а тепер про відверто неполіткоректні речі.
Візьмімо список високопосадовців Української держави: президент Віктор Янукович, прем’єр Микола Азаров, cекретар РНБО Андрій Клюєв, віце-прем’єр Борис Колесников, екс-міністр внутрішніх справ, а нині прем’єр Криму Анатолій Могильов, міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник, голова СБУ Ігор Калінін, міністр оборони Дмитро Саламатін, голова Нацбанку Сергій Арбузов, голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов, його перший заступник Михайло Чечетов… Усі вони і чимало інших владних персонажів, на моє глибоке переконання, не є українцями ані за походженням, ані за самовизначенням, ані за духом – цією наче й ефемерною, але цілком дієвою субстанцією. А на додачу деякі із них – в тому числі й силовики – взагалі народилися за межами України і переїхали сюди у зрілому віці, причому до нового міністра оборони у колишнього першого заступника голови СБУ Олександра Скибінецького (до речі, також «донецький», проте з числа меншості) є дуже серйозні запитання, яке стосується громадянства цього високо посадовця. «Я б дуже хотів побачити рішення комісії з питань громадянства при президентові України стосовно надання громадянства пану Саламатіну, - заявив у розмові на Радіо «Свобода» генерал-лейтенант Скибінецький. - Щось в офіційних документах згадується тільки те, що він з 1999 року мешкає, проживає в Україні. А чи є у нього українське громадянство? Це мені зовсім не відомо… Тобто мені хотілося б з’ясувати, чи є у пана Саламатіна українське громадянство, оформлене законним шляхом?»
Але громадянство – це деталь, хоча і показова. Головне в іншому – уродженець Казахстану Саламатін з’явився в Україні тільки 1999 року. А це означає, що він у кращому разі є ландскнехтом, а не українським вояком.
А тепер, коли прихильники політкоректності без берегів уже дружно згрупувалися для атаки, нічого не залишається, як звернутися за допомогою до класиків. Бо ж без уточнення понять можна геть заплутатись у непростій проблемі – а кого ж вважати українцями і що таке українська визначеність. 1917 року свою відповідь на запитання: «Хто такі українці?» запропонував голова Центральної Ради, знаний історик і соціолог Михайло Грушевський. Прошу пробачити за розлогу цитату, але варто нагадати ці положення: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. ...Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час... Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови».
А непримиренний опонент соціаліста Грушевського, ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський дивився на проблему дещо інакше, але багато в чому погоджувався з тим. Ось як він писав за кілька років по тому: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства… Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська... Нація – це єдність духова, культурно-історична… Бути патріотом – це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети».
Отож маємо два погляди – «лівий» і «правий», в сумі – стереоскопічний. А в результаті згадана високопоставлена публіка аж ніяк не схожа на українців, хоча дехто із перерахованих персонажів навіть так-сяк вивчив українську мову. Але ж хіба належність до нації визначається мовою? Вона визначається передусім кров’ю, але не її хімічним складом, а готовністю пролити свою кров за національні інтереси.
А в цьому сенсі – взагалі, хто з віце-прем’єрів, міністрів, керівників фракцій правлячої коаліції свого часу хоч якимось боком боровся за свободу й незалежність України? Хто з них стверджував її державність, долаючи колоніальний стан? Хіба що Олександр Лавринович, який до певного часу був активним функціонером Народного Руху. Міг брати участь в подіях кінця 1980-х – початку 1990-х й міністр культури Михайло Кулиняк, який тоді вчився у Київській консерваторії, але слідів його політичної активності я не знайшов. От і все (про Ганну Стеців-Герман та її справжню роль в ті роки дозвольте промовчати). І знов-таки, доводиться констатувати, що навіть у часи Кучми з українськістю урядових персонажів було відчутно краще. Та й сам Леонід Данилович поряд із нинішніми лідерами виглядає полум’яним державником (у Горбачова – ще за СССР, очолюючи дніпропетровських ракетників, – Кучма мав репутацію «українського націоналіста», що виділяв він автобуси заводу для акцій Руху…).
Отож – маємо те, що маємо. Кількох українців у складі уряду – так, як було це у більшовиків у грудні 1917 року, коли вони створили у Харкові маріонетковий «народний секретаріат» такої собі «совєтської УНР у складі Російської Федерації». І домінування персонажів, байдужих до України або й відверто ворожих до неї. Як кажуть соціологи, не укорінених в українську дійсність (до речі, ця укоріненість заміряється соціологічними методами). Ну, а номінальне керівництво Верховної Ради у цих розкладах враховувати не варто. Адже реальні розпорядники «декоративного парламенту» (це не метафора, а усталений термін сучасної політичної науки) – зовсім не ті, хто сидить у президії, а ті, хто диригує більшістю – Єфремов та Чечетов. До речі, знов-таки маємо повернення до сталінських часів – адже саме тоді і був сконструйований цей «декоративний парламент» на ймення Верховна Рада…
А неукоріненість можновладців (про «капітанів великого бізнесу» я мовчу) має дуже відчутні практичні наслідки. «Саме їхня «свіжість», якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, - писав стосовно подібних персонажів ще десять років тому Іван Дзюба, - забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів». І не тільки про саботування сьогодні має йтися, а і про свідому антиукраїнську та русифікаційно-совєтизаційну діяльність деяких із-поміж цих персонажів, які фігурують, до речі, у випущеній торік книзі Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.».
Отож: чи будемо й далі політкоректними, чи зватимемо речі своїми іменами – і відповідно діятимемо?
Сообщения
Комментариев нет:
Отправить комментарий